Пам’яті Тоші...
Минуло 10 років із дня загибелі нашого Героя-земляка Анатолія Бузуляка. Він загинув 29 липня 2014 року під час виконання бойового завдання в складі розвідгрупи з рятування пілотів збитих літаків СУ-25 у селі Латишеве на Донеччині. Разом з Анатолієм Бузуляком загинули підполковник С. Лисенко, капітан Т. Карпа, капітан К. Андреєнко, старшина О. Глобенко, старшина А. Шершень, старший солдат Л. Панков, старший солдат Р. Рикалов, старший солдат Я. Шимчик та старший солдат С. Гришин.
Цього дня у селі Іванівка Соколівської громади згадували Анатолія Бузуляка — Тошу, як його називали односельці, на мітингу-реквіємі, присвяченому пам’яті Героя. Учасники заходу вшанували пам’ять захисника хвилиною мовчання, багато щирих слів прозвучало від односельців, підтримати рідних і згадати побратима приїхав оркестр 3-го полку спецпризначення імені Святослава Хороброго.
Скільки б не минуло часу від дня загибелі Анатолія Бузуляка, незагойною лишається рана і нестерпним біль. А нині він став ще сильнішим, бо вслід за першими полеглими Героями за незалежність і цілісність України вже сотні і тисячі наших синів, братів і батьків заплатили найдорожче — життя. Але пам’ять буде вічною і слава нашому земляку.
Своїми спогадами про колишнього учня Анатолія Бузуляка поділилася його вчителька і класний керівник Надія Алексєєва: “Анатолій Бузуляк, або Тоша, як його всі називали у школі, прийшов в Іванівську школу у 2000 році до сьомого класу.
Невисокого зросту, з коротеньким чубчиком, у чорних лагідно-сумовитих оченятах відчувалася тривога: як приймуть його однокласники? Та вже з перших днів Тошу полюбили і учні, і вчителі. Він був кмітливим, розумним, товариським. Завжди охайний, старанно виконував домашні завдання, мав гарний, як для юнака, почерк. Тому вже за кілька місяців Тоша став лідером у класі. А за рік його (майже одноголосно) обрали президентом школи.
Тоша любив спорт, а особливо футбол. З появою його в нашій школі вечорами на стадіоні було завжди гамірно: майже всі хлопці полюбили грати у футбол. Сам юнак був активним: брав участь у спортивних змаганнях, шкільних та районних предметних олімпіадах, конкурсах, художній самодіяльності. Гарно декламував, був незамінним ведучим традиційних свят та вечорів у школі.
А ще Тоша був надзвичайно енергійним, чесним та інколи навіть вразливим.
Пригадую, як він, уже будучи учнем старших класів, сором’язливо залишав на моєму столі квіти чи вітальні листівки з 8 Березня, Днем учителя, Новим роком. Мені здавалося, що він, ідучи до школи, ховав ці квіти у портфелі чи за спиною. Адже я їх бачила тільки вже на учительському столі.
Минули роки, а мені ці листівки й досі нагадують про Тошу, і рветься душа від болю, що його немає серед нас, що не збулися його мрії, що не встиг відчути всі радості життя, недокохав, не порадував маму онуками...
Бувало інколи на уроках Тоші хотілося поспілкуватися з сусідом по парті, посмикати дівчат за коси, та я не могла на нього ображатися. Адже він устигав усе: і порозмовляти, і слухати вчителя, і сприймати матеріал.
На уроках літератури розмірковував про сенс життя, мріяв про майбутнє, гарно писав творчі роботи, які в класі зачитували як зразкові.
Тоша не мріяв про якісь “грошовиті” професії, тому й обрав таку, яка була йому до душі. Ще навчаючись у школі, він говорив, що людина повинна спробувати себе у різних професіях, щоб остаточно вибрана приносила задоволення і усвідомлення того, що життя прожите недарма.
Юнак любив однокласників, поважав вчителів. А особливо любив і пишався своєю мамою. Вона була для нього і другом, і порадницею, і рятівницею. Тоша говорив, що такої мами немає ні в кого.
Галина Дмитрівна була частим гостем у школі. Не тому, що її запрошували з якихось причин, а просто побачити сина, поспілкуватися з учителями. І Тоша не дивувався появі мами, а радів. Її сердечність і душевна теплота до сина були особливими. І я думала, що такий син в майбутньому буде завжди відвертати печаль, що огортатиме материнське серце, буде гідним маминої ласки та любові. Та, на превеликий жаль, так не сталося...
Не хочеться вірити, що такого звичайного, справедливого, відповідального Тоші більше немає серед нас. Та в наших серцях він вічно житиме як Герой, що віддав серце за Україну, за нас, за світле майбутнє наших дітей, внуків, правнуків.
Вічна тобі, Тошо, пам’ять і слава! Спи спокійно. А нам залишається вірити в те, що ця жахлива війна скоро закінчиться і прийде мир і спокій на нашу рідну українську землю”.
Ось як згадує про Анатолія Бузуляка подруга Юлія (Головіна) Єременко: “Довго не могла сісти за написання цієї розповіді, бо кожного разу сльози заливали очі. Спогади про Толю — це дуже болюча тема, бо ця людина для мене дуже дорога. І зараз згадую різні періоди життя, різні ситуації і так сумно на душі... Як хочеться його знову побачити, поговорити, розповісти, що нового в житті, запитати, як він. Але вже не зможу я почути відповіді на свої запитання, бо проклята, звіряча рука натиснула на курок і вирвала з душі таке молоде життя. Від цього стає ще тяжче і в голові рояться запитання: чому саме він? За що? Як таке могло статися з ним? Він же ще такий молодий, у нього було все життя попереду, але, мабуть. не судилося... Це так несправедливо! Мене переповнює гнів і смуток від своєї безпомічності, від того, що не можу нічого змінити, бо від тебе нічого не залежить. А якби могла, то і небо прихилила б. З цією страшною втратою я, мабуть, не змирюся ніколи.
Ми з Тошею познайомилися в університеті, разом вчилися на природничо-географічному факультеті, але на різних курсах, а ще ми жили в одному гуртожитку і був час — навіть на одному блоці, тому бачилися часто. Спочатку ми не були друзями, бо Бузуляк (а тільки так друзі з нашої компанії його називали) був ще тим парубком, мене дуже дратувала його поведінка, норовливість, та йе дуже швидко минуло. Коли якось ми зустрілися на дні народження нашого спільного товариша, поговорили і швидко знайшли спільну мову. Потім почали спілкуватися все частіше і згодом стали майже нерозлучними. У нас була така дружня компанія, що ми завжди і скрізь були разом, як одна велика родина.
Згадуючи Бузуляка, у мене на обличчі з’являється посмішка, тому що посмішка була завжди на його вустах і в будь-яких ситуаціях, навіть коли було зовсім не до сміху. Все, що траплялося у його житті, він зустрічав з оптимізмом і це була його особливість. Він не був янголом, як і кожен із нас, але в будь-якій ситуації він поводився гідно, ніколи не забував, що він людина, і не дозволяв собі зайвого. У цього хлопця було загострене почуття справедливості, якої він хотів і до якої прагнув. Це була людина з величезним серцем, друг, який вислухає, дасть пораду, витре сльози, щиро порадіє, коли у тебе все гаразд. Він ніколи не був підлим, завжди прямо говорив все, що думав тому, кого це стосувалося, і ніколи нічого не боявся. Таких, як він, дуже мало. Толя міг без роздумів пожертвувати собою заради когось, і це не стосувалося тільки рідних і близьких йому людей, просто він був таким. Толя дуже дорожив сім’єю, він ніколи не приховував своєї любові до мами. Навіть коли були заметілі, сніги, холод і сильний мороз, не їздив транспорт, Бузуляк одягав теплі речі і через поля навпростець чимчикував додому, бо там його завжди чекала та єдина жінка, чия любов і розуміння допомагали у житті долати всі негаразди. Матуся, яка мирилася з усім, розуміла його, допомагала і просто приймала його таким, яким він був. Він відчував це материнське тепло і тому любов його була безмежна.
Між нами не було секретів і я добре його знала. Ви тільки уявіть, людина на війні, навкруги пекло, але Толя знаходив можливість і час і постійно телефонував мені, бо знав, як я за нього хвилююся. Я таких людей більше не зустрічала. Одного разу він мені зателефонував і сказав таку фразу: “Ти там не “кіпішуй”, гляди маму і не переживай за мене, бо в тебе мала дитина і тобі хвилюватися не можна. А я ще трішки, і приїду, тоді ми вже всі разом відсвяткуємо подію”. Я чекала і вірила, що 30 липня він уже буде вдома і нарешті ми всі заспокоїмося, він, як завжди, приїде до нас у гості, та доля вирішила інакше. Замість приємної зустрічі мене чекала жахлива новина, прийняти яку не можу і сьогодні. Не хочу говорити, що він загинув. Для мене він живий! Кажуть, що поки про людину пам’ятають, її душа жива. А таких людей, як Толя, не можна забути. За своє, хоч таке коротке, життя він зробив стільки добра іншим, скільки багато хто не встигає зробити до старості. Мені в житті пощастило, бо у мене був такий друг! Я щиро пишаюся ним!
На завершення хочу сказати, що ми всі живемо і не звертаємо уваги на головне, ображаємося на якісь дрібниці, сваримося, не цінуємо те, що маємо, робимо дурниці, не просимо пробачення вчасно, все відкладаємо на потім і не задумуємося над тим, що завтра може і не настати. Ніхто з нас не знає, кому і скільки відведено в цьому житті, тому звертаючись до тих, хто читає ці рядки, хочу сказати: знаходьте час і можливість частіше зустрічатися з дорогими вам людьми, пробачати, не звертати увагу на неприємності, частіше телефонуйте батькам, цінуйте кожен прожитий день і не забувайте тих, хто віддав життя заради нашого щасливого майбутнього.
Світла тобі пам’ять, друже!”
Вічна пам’ять і слава Героям!
